У травні 2016-го ми з Оленою вирушили до Румунії. Однією з зупинок під час подорожі стало селище Сепинца на півночі країни (Марамуреш), яке вразило нас двома архітектурними несподіванками. Церква Різдва та Веселий цвинтар — музей просто неба та національний туристичний центр, здавна тішаться популярністю між мандрівників, проте ми вирішили дослідити їх не з точки зору туристичної цінності, а, натомість поглянути на них очима архітектора.
Особливістю Веселого цвинтаря (рум. Cimitirul Vesel) є яскраві різнобарвні надгробки з нетиповими малюнками та поетичними рядками, що розповідають про діяльність та причину смерті небіжчиків. Перші кольорові надгробки, розмальовані у стилі наївного мистецтва, з’явилися в селищі у 1935 році. Автором оригінальної ідеї став місцевий митець Йоан Петраш.
Сьогодні на Веселому цвинтарі близько 900 таких надгробків. Селяни й досі продовжують замовляти для померлих рідних веселі епітафії та орнаменти. Це найдивніший цвинтар, який я бачив, але мені не хотілося думати про нього тільки як про туристичну цікавинку. На яскравих надгробках серед іронічних послань часом траплялись і доволі філософські роздуми. У поєднанні з довколишньою атмосферою, Веселий цвинтар цілком можна сприймати як концептуальний витвір сучасного мистецтва.
Поряд з кладовищем розташована церква Різдва. Коли я дивився на неї, мене не полишало відчуття якоїсь атракційності, найімовірніше, спричинене втратою орієнтирів у просторі та часі. Церква Різдва — дуже дивна споруда, яку важко пов’язати з православною традицією. Використані матеріали та прийоми оздоблення відсилали радше до ромського світосприйняття та балансували на тонкій межі мистецтва і кітчу. Фрагменти інтер’єру та зовнішнього оздоблення храму композиційно майже не поєднувались. І, власне, єдиним, що їх пов’язувало, було відчуття карнавальності. І хоч я звик до золотого сяйва православних церков, цей бурлеск мене вразив.
На той час храм перебудовували, і це надавало його і так позачасовому вигляду ще більшої космічності. Так, звична базиліка храму перетворювалась у якесь фентезі, і нагадувала портал у інші світи. Таке оздоблення було б доречнішим у Гоґвортсі, аніж у Марамуреші з його гостроверхими, пошарпаними часом дерев’яними голками церков.
Взагалі атракційність у будівлі церкви — цікава тема. Окрім церкви Різдва, атракцією я вважаю, наприклад, Храм Святого Сімейства у Барселоні, головним архітектором якого був новатор архітектурної форми Антоні Ґауді. Але композицію каталонського собору об’єднує хоча б логіка просторового рішення та розвиток форми. У нашому випадку вкрай важко було побачити об’єднуючі чинники.
Так, особливу увагу привертають яскраві мозаїчні фрагменти, що невідомо звідки взялися. Таке оздоблення не характерне ані для Марамурешу, ані для Буковини. Як воно тут опинилося — загадка не для одного покоління архітекторів.
Ще одна відмінність тутешньої церкви від традиційного православного храму — вибухи кольору попід дахом ззовні. Це оздоблення видно здалеку, і воно зовсім не схоже на звичні золоті куполи, та й загалом не нагадує архітектуру православної культури. Проте місцеві румуни бачать храм саме таким.
Зазирнувши всередину церкви та звівши погляд, ми побачили народні румунські ікони, схожі на неймовірному вигадливу клаптикову ковдру. Ця картина, яскрава та промовиста, була епілогом дивної румунської казки, яка вражала нас впродовж усього дня.
Вже потім я дізнався, що у цієї перебудови є архітектор. І це було для мене найбільшим незбагненним відкриттям. Я був готовий сприйняти церкву як бурхливий прояв мистецтва ромів, і її вигляд мав би бодай якесь підґрунтя: спонтанну творчість. Не було нічого, що б поєднувало цю церкву з моєю професією. Та тепер я знаю, як виглядає атракція, необтяжена сенсами.